На початку повномасштабного російського вторгнення розвиток українського сектору оборонних технологій визначався насамперед нагальними потребами фронту. Пріоритет був очевидним: якнайшвидше створювати дієві системи з доступних на комерційному ринку компонентів і передавати їх військовим. Такий швидкий і децентралізований підхід дозволив Україні задовольняти невідкладні потреби Сил оборони. Водночас він призвів до значної залежності виробників від імпортних компонентів і вразливих глобальних ланцюгів постачання.
За чотири роки ситуація суттєво змінилася. Виробничі потужності зросли, а забезпечення потреб війни перетворилося на довгострокове промислове завдання. Державна політика поступово зміщує акцент зі складання систем на основі імпортних технологій до розбудови стійкої вітчизняної оборонної індустрії та сектору технологій подвійного призначення. Через реформування закупівель, вимоги до локалізації та стимули для спільного виробництва держава заохочує компанії інвестувати у власні виробничі спроможності й зменшувати залежність від імпорту.
Локалізація стає одним із визначальних чинників розвитку українського оборонно-промислового потенціалу. Вона впливає не лише на те, як Україна розбудовуватиме та підтримуватиме власну промислову базу, а й на майбутні моделі співпраці міжнародних партнерів з українськими виробниками оборонних технологій і технологій подвійного призначення.
Локалізація — це більше, ніж складання готових компонентів
Українське законодавство у сфері локалізації поступово змінюється, надаючи дедалі більшого значення внутрішньому виробництву.
Законопроєкт № 13392, ухвалений у першому читанні в листопаді 2025 року, передбачає посилення вимог до місцевої складової в публічних та оборонних закупівлях. Замість формального виконання вимог через кінцеве складання продукції або витрати, безпосередньо не пов’язані з виробництвом, запропонований підхід має приділяти більше уваги реальним виробничим процесам і доданій вартості, створеній в Україні. Зокрема, йдеться про економічні стимули в закупівлях для підприємств, які відповідають установленим критеріям локалізації.
Законопроєкт наразі готується до другого читання, тому його остаточні положення ще можуть змінитися. Водночас уряд уже запровадив окремі вимоги до локалізації через чинні нормативні акти. Наприклад, постанова Кабінету Міністрів № 1504 встановлює, що для включення зразків озброєння до переліку «Зброя Перемоги» рівень локалізації їхнього виробництва має становити щонайменше 50% виробничої собівартості.
Таким чином, законопроєкт окреслює можливий подальший розвиток системи закупівель, тоді як постанова щодо «Зброї Перемоги» демонструє, що локалізація вже сьогодні є одним із критеріїв визначення пріоритетної продукції українського виробництва та створення більш передбачуваного державного попиту.
Держава також підтримує локалізацію через розвиток цифрової інфраструктури. Представлена у 2025 році «Бібліотека комплектуючих» — це захищена платформа, яка допомагає виробникам озброєння знаходити перевірених українських постачальників компонентів, зокрема антен, акумуляторів, польотних контролерів, рам і пропелерів.
У сукупності ці заходи свідчать про комплексний підхід до локалізації: держава не лише змінює правила закупівель, а й намагається створити умови для розвитку внутрішніх мереж постачальників.
Розбудова стійкіших ланцюгів постачання
Прагнення до локалізації зумовлене не лише економічними міркуваннями. Це також відповідь на стратегічні ризики, пов’язані із залежністю від іноземних постачальників.
Чимало українських виробників досі покладаються на імпортні двигуни, оптику, електроніку та інші високотехнологічні компоненти, значна частина яких надходить із Китаю. На початкових етапах повномасштабної війни такі ланцюги постачання дозволили Україні швидко отримувати критично необхідні комплектуючі та масово виробляти відносно недорогі безпілотники.
Однак ця модель створила й суттєві ризики: потенційні експортні обмеження, геополітичну невизначеність і залежність від постачальників, які водночас співпрацюють із Росією та іншими потенційними противниками.
Зменшення цих ризиків стало стратегічним пріоритетом. Державні та галузеві ініціативи дедалі більше спрямовані на розвиток внутрішнього виробництва критично важливих компонентів, особливо в сегментах із найбільш уразливими ланцюгами постачання. Серед них:
- Електродвигуни. Держава прагне довести рівень локалізації виробництва до 50%, підтримуючи дослідження та розроблення українських безколекторних електродвигунів, а також створення виробничих потужностей для високоточного намотування обмоток.
- Тепловізійні камери. Ініціативи за державної підтримки передбачають фінансування місцевих виробничих ліній для формування оптичного скла та інтеграції сенсорів із цільовим рівнем локалізації 90%.
Підвищення вимог до локалізації спонукає розробників готових систем шукати українських постачальників компонентів або інвестувати у створення відповідних виробництв.
Це сприяє новому етапу зростання спеціалізованих українських компаній, які розробляють і виготовляють продукцію, що раніше переважно імпортувалася. Йдеться, зокрема, про польотні контролери, відеопередавачі та захищені канали телеметричного зв’язку.
Від експорту до партнерства
Локалізація змінює і підходи міжнародних компаній до роботи з Україною.
Протягом багатьох років міжнародна торгівля оборонною продукцією переважно будувалася за традиційною моделлю: іноземні компанії виготовляли обладнання за кордоном і продавали готові системи державним замовникам.
Натомість промислова політика України дедалі більше орієнтується на іншу модель співпраці. Компанії, які відкривають виробництво в Україні, інвестують у місцеві ланцюги постачання або спільно розробляють продукцію з українськими партнерами, матимуть кращі передумови для довгострокової присутності на українському ринку.
Цю тенденцію ілюструють кілька нещодавніх партнерств. Німецька Quantum Systems та українська Frontline Robotics створили спільне підприємство Quantum Frontline Industries для виробництва в Німеччині безпілотника Linza, розробленого в Україні.
Аналогічно, компанії Auterion та Airlogix заснували німецько-українське спільне підприємство для виробництва автономних систем із використанням штучного інтелекту для України та союзників по НАТО.
Такі партнерства поєднують європейські виробничі потужності, фінансування та доступ до ринків з українськими інженерними розробками й технологіями, які пройшли перевірку та вдосконалення в реальних бойових умовах.
Загальна тенденція очевидна: Україна прагне розвивати партнерства, які одночасно зміцнюють її власний промисловий потенціал та інтегрують українські компанії до європейських і союзницьких оборонних ланцюгів постачання.
Що далі?
Локалізація є частиною ширшої трансформації української оборонної промисловості та її ролі в міжнародній системі безпеки.
Україна поступово переходить від екстрених закупівель в умовах війни до більш системної промислової політики, спрямованої на розвиток внутрішнього виробництва, підвищення стійкості ланцюгів постачання та розбудову довгострокового співробітництва з міжнародними партнерами.
Для іноземних компаній це означає принципову зміну підходів до роботи на українському ринку. Успіх дедалі більше залежатиме не лише від здатності запропонувати передові технології, а й від готовності інвестувати в розвиток української промисловості та інноваційної екосистеми.
Водночас локалізація відкриває нові можливості й для міжнародних партнерів України. Спільне виробництво з українськими компаніями дозволяє долучитися до розвитку одного з найдинамічніших оборонно-промислових секторів Європи. А розширення виробництва та постачання компонентів у Європі створює передумови для зменшення власних стратегічних залежностей і підвищення стійкості оборонних ланцюгів постачання союзників.